А ви знаєте, які вони діти з аутизмом? (А вы знаете, какие они — дети с аутизмом?)

Протягом багатьох років психіатри докладали максимум зусиль, щоб адаптувати аутистів до суспільства та зробити їхню поведінку «як у всіх». Таким чином, терапія травмувала психіку аутистів і ще більше посилювала ситуацію. Розберемо один клінічний випадок, який вже протягом 45 років викликає безліч суперечок. Надя Хоминь – дитина, народжена в українській родині, яка емігрувала до Ноттінгему. У дитячому періоді вона була пасивним малюком із затримкою розвитку. Її дивовижні здібності почали виявлятися три роки, коли вона почала малювати вершників на конях. У її ескізах простежувався правильний ракурс, дотримувалися пропорції, що дозволяло вважати її малюнки роботою студента-мистецтвознавця.

З трьох до семи років у неї спостерігався найплідніший період. При цьому Надя не відрізнялася активністю серед дітей, не вміла спілкуватися з однолітками та лише зрідка недоречно вигукувала. Починаючи з 7-річного віку, терапія, що проводиться їй, почала включати методики для розширення комунікабельності. До 9-ти років дівчинка краще освоїла навички спілкування, проте втратила здатність до малювання та почала зображати лише каракулі. Своє обурення висловлювала Найджел Денніс, Олівер Сакс із приводу примусової терапії для дітей. Вони навели приклад із близнюками, які мали здатність запам'ятовувати числа, проте на фоні лікування втратили цю виняткову пам'ять.

Першовідкривачем аутистичного розладу вважається австрієць Ганс Аспергер. Він був педіатром. Пізніше цю заслугу надали психіатру Каннеру, який запровадив жорсткішу характеристику аутизму і вважав його формою дитячого психозу. У 80-х роках 19 століття Лорна Вінг все ж таки довела правоту Аспергера і відновила справедливість, розділивши аутизм на високо- і низькофункціональний.

З Каннером асоціюються забобони про розвиток аутизму внаслідок недостатньої любові батьків до дітей. Протягом кількох десятиліть вважалося, що аутисти повинні госпіталізуватися до медзакладів закритого типу, де вони піддавалися експериментальній терапії.

Довгі роки вони вважалися загрозою для суспільства. У 1980-х роках психолог із Каліфорнії запропонував використовувати електрошокер для придушення у аутистів повторювальних рухів. На сьогоднішній день використовується його методика прикладного поведінкового аналізу, яка спрямована на трансформацію дітей із «незвичайних» у «таких як усі». Сільберман розповідав про спогади аутистів, як їх у дитинстві змушували копіювати поведінку інших.

Розуміння проблеми

На сьогоднішній день ставлення до аутистичних розладів змінюється. Терапія спрямована на розуміння аутистів, а не їх придушення та зміну. Вони мають особливе мислення, яке не вважається психічним відхиленням. Таким чином, повертаємося до теорії Аспергера, який вказував на певні особливості дітей, які не можна відносити до недоліків.

Класична психіатрія відносила аутизм до категорії дефіциту — відсутність здатності до соцадаптації. Таке мислення не дозволяло пояснити, чому такі діти мають певні надздібності. Так ніхто не міг зрозуміти, як Надя Хоминь, яка не вміє зав'язувати шнурки, дивовижно малювала картини. У той же час було незрозуміло, як близнюки Сакса із затримкою розумового розвитку могли швидко запам'ятовувати та працювати з числами.

Раніше аутистичні розлади належали до групи «недоліків» у людей, тому зазнавали лікувальної корекції. Гіперрозвиток певних здібностей розцінювалося як можливу компенсацію мозку за наявний дефіцит. Однією з перших спробувала змінити підхід до розуміння проблеми Мішель Доусон. Вона розглядала аутизм як специфічний тип мозкової організації. Її спільні дослідження з колегами встановили, що з аутизмом мають особливу форму обробки інформації. Вони приділяють більшого значення деталям, втрачаючи можливість побачити картину загалом.

Ця форма мислення відрізняється від нашої, проте не може вважатися патологічною. Наприклад, ми сприймаємо фразу як одне ціле та виділяємо суть. Водночас, аутик звертає увагу на конкретні слова і не може сконцентруватися на темі розмови. Таке мислення називається «знизу нагору». Воно використовують у науці, що дозволяє акцентувати увагу до підтверджених фактах.

Висновок

Упереджене ставлення до людей, які мають аутистичні розлади, зберігається у психіатрії та в наш час. Однак у порівнянні з колишньою думкою про те, що аутики - це злі неадекватні люди, на даний момент все значно простіше.

Крім того, філософії, соціуму та психіатрії буде не зайвим звернути увагу не деталі. Це допоможе зрозуміти, чому зав'язування шнурків для них вважається показником більшої розвиненості, ніж уміння реалістично зображувати коня.

Переклад російською мовою:

На протяжении многих лет психиатры прилагали максимум усилий, чтобы адаптировать аутистов к обществу и сделать их поведение «как у всех». Таким образом, терапия травмировала психику аутистов и еще больше усугубляла ситуацию. Разберем один клинический случай, который уже на протяжении 45-ти лет вызывает множество споров. Надя Хомынь – ребенок, рожденный в украинской семье, эмигрировавшей в Ноттингем. В младенческом периоде она была пассивным малышом с задержкой развития. Ее удивительные способности начали проявляться в три года, когда она начала рисовать всадников на лошадях. В ее эскизах прослеживался правильный ракурс, соблюдались пропорции, что позволяло считать ее рисунки работой студента-искусствоведа.

С трех до семи лет у нее наблюдался самый плодотворный период. При этом Надя не отличалась активностью среди детей, не умела общаться со сверстниками и лишь изредка неуместно выкрикивала. Начиная с 7-летнего возраста терапия, проводимая ей, стала включать методики для расширения коммуникабельности. К 9-ти годам девочка лучше освоила навыки общения, однако утратила способность к рисованию и начала изображать лишь каракули. Свое возмущение высказывала Найджел Деннис, Оливер Сакс по поводу принудительной терапии для таких детей. Они привели пример с близнецами, которые имели способность запоминать числа, однако на фоне лечения утратили эту исключительную память.

Первооткрывателем аутистического расстройства считается австриец Ганс Аспергер. Он был педиатром. Позднее эту заслугу присвоили психиатру Каннеру, который ввел более жесткую характеристику аутизма и считал его формой детского психоза. В 80-х годах 19 столетия Лорна Винг все же доказала правоту Аспергера и восстановила справедливость, разделив аутизм на высоко- и низкофункциональный.

С Каннером ассоциируются предрассудки о развитии аутизма вследствие недостаточной любви родителей к детям. На протяжении нескольких десятилетий считалось, что аутисты должны госпитализироваться в медучреждения закрытого типа, где они подвергались экспериментальной терапии.

Долгие годы они считались угрозой для общества. В 1980-х годах психолог из Калифорнии предложил использовать электрошокер для подавления у аутистов повторяющих движений. На сегодняшний день используется его методика прикладного поведенческого анализа, которая направлена на трансформацию детей из «необычных» в «таких как все». Сильберман рассказывал о воспоминаниях аутистов, как их в детстве заставляли копировать поведение других ребят.

Понимание проблемы

На сегодняшний день отношение к аутистическим расстройствам меняется. Терапия направлена на понимание аутистов, а не их подавление и изменение. Они имеют особое мышление, которое уже не считается психическим отклонением. Таким образом, возвращаемся к теории Аспергера, который указывал на определенные особенности детей, которые нельзя относить к недостаткам.

Классическая психиатрия относила аутизм к категории дефицита — отсутствию способности к соцадаптации. Такое мышление не позволяло объяснить, почему такие дети имеют определенные сверхспособности. Так, никто не мог понять, как Надя Хомынь, не умеющая завязывать шнурки, изумительно рисовала картины. В то же время было непонятно, как близнецы Сакса с задержкой умственного развития могли быстро запоминать и работать с числами.

Ранее аутистические расстройства относились к группе «недостатков» у людей, поэтому подвергались лечебной коррекции. Гиперразвитие определенных способностей расценивалось как возможную компенсацию мозга за имеющийся дефицит. Одной из первых попыталась изменить подход к пониманию проблемы Мишель Доусон. Она рассматривала аутизм как специфический тип мозговой организации. Ее совместные исследования с коллегами установили, что люди с аутизмом имеют особую форму обработки информации. Они уделяют большее значение деталям, утрачивая возможность увидеть картину в целом.

Данная форма мышления отличается от нашей, однако не может считаться патологической. Например, мы воспринимаем фразу как одно целое и выделяем суть. В то же время аутик обращает внимание на конкретные слова и не может сконцентрироваться на теме разговора. Такое мышление называется «снизу вверх». Оно используется в науке, что позволяет акцентировать внимание на подтвержденных фактах.

Заключение

Предвзятое отношение к людям, имеющим аутистические расстройства, сохраняется в психиатрии и в наше время. Однако в сравнении с прежним мнением о том, что аутики — это злые неадекватные люди, на данный момент все выглядит значительно проще. Кроме того, философии, социуму и психиатрии будет не лишним обратить внимание не детали. Это поможет понять, почему завязывание шнурков для них считается показателем большей развитости, чем умение реалистично изображать лошадь.